свято Івана Купала в Україні УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО РЕСТОРАН-МУЗЕЙ

ІВАНА КУПАЛА 2011

"КУПАЛЬСЬКІ ВОГНІ"

ІВАНА КУПАЛА 2010 В "УКРАЇНСЬКОМУ СЕЛІ"

ІВАНА КУПАЛА В УКРАЇНІ

Івана Купала — це день літнього сонцеворо-ту, що тепер сходиться з християнським святом Різдва Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана, 24-го червня за старим календарем, або 7-го липня — за новим.

Як народне свято, день Івана Купала відбувається з багатьма своєрідними обрядами та піснями.
У старих писаних джерелах Купало характеризується як поганський бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб — головний плід землі. Так, у Густинському літописі записано таке: «Купало, яко-же мню, бяше богь обилія, якоже у еллинть Церееь, ему-же безум-ньіи за обиліе блегодареніе приношаху вь то время, егда имяше настати жатва. Сему Купалу еще и доньпгв по нвкоих'ь странахь безумньїи память совершають, наченше іюня 23 дня, вь навечеріе Рождества Іоанна Предтечи, даже до жатвьі и дальй, craeBbiwb образомь: еь вечера собираются простая чадь обоего полу и соплетають себ*в вінцм изт» ядомаго зелія или коренія, и препоясавшеся бьіліемь возпгвтаюгь огнь; индв-же поставляють зеленую в-втвь, и емшеся за руцв около, обращаются окресть онаго огня, поюще свои пвсни, преплетающе Купаломть; потомь чрезь оньїй огонь преска-кують».
В «Житії Володимира» (XVI-тe століття) свято Івана Купала описується так: «В*ь вечерь зобравши ся младенцьі и панньї плетуть собі вінки изь зьля розного, которіе кладуть на голову и опоясують ся имьі; кладуть зась огонь и берут ся за руки и около огня одного скачуть, співаючи пьсни, вь которьіхь часто споминають. Купала, а потомь презь оньгй огонь прескаку-ють, бьсу оному Купаль офьруючи сами себе, и иньїхь много вьімьіслов-ь бьсовскихь брид-ь-кихгь на той чась на оньїхь соборищахь чи¬нять».
В XVII-му столітті український історик Інокентій Гізель про Купала висловлювався так: «Идоль Купало, его же бога плодовь земньїхь бьіти мняху и ему прелестью бьсовскою омра-ченіи благодараніе и жертву вь началі жнивь приношаху».
Польський ботанік Мартин, котрий описує собутки в кінці XVI-ro століття, каже', що дівчата в його час приносили в жертву трави; пле¬ли вінки й ними вбирали себе. В цей диявольський день, як він висловлюється, розводили вогонь, який добували через тертя дощок, щоб свято було справді диявольське, що в ньому брали участь самі демони. Співали сатанинські пісні, і з ними стрибали від радости дияволи, яким вони молилися і їх восхвалювали, а Бога забували; В день святого Івана нікого не було в церкві, бо всі проводили собутки з бісами з усякими безчинствами. Жіноча стать до розпа¬лювання вогню ходила в поле шукати різних трав, і зібрані в цей день трави мали чудесну силу. Найголовніші з них були: Іванів цвіт, лопух, богородська трава і ведмеже вухо. Дівчата плели з них вінки, пускали на воду і во¬рожили по тому, як ті вінки пливли: чий тонув, та з дівчат не вийде заміж. Інші, сплівши вінки з богородської трави, святили їх у церкві та зберігали протягом усього року. Під час хвороби людей, чи тварин, напували хворих настоєм з зілля тих вінків. Цей запис Мартина кінчається словами: «Такий звичай був і в Червоній Русі», — в Галичині.
З давніх-давен в Україні дівчата й хлопці виходять із села з радісними співами, розкладають вогнища на горі, або десь у лісі поблизу ріки, танцюють навколо того вогнища й стрибають через вогонь. Дівчата ще співають ворожбицьких пісень і за різними прикметами примічають, чи здійсняться їхні сердечні бажання. Ранком до сходу сонця вмиваються «іванівською» росою на красу. В Карпатах дівчата оперізуються перевеслом з пахучих трав, із тих самих трав плетуть вінки й кладуть собі на голови

Купало і Марена
Головними атрибутами свята є Купало і Марена, що в різних місцевостях України готуються по-різному. Так, на Поділлі й Волині дівчата роблять «Купало» з гілки верби; для цього вони беруть гілку, квітчають її квітами й вінками, а потім ходять навколо такого «Купала» і співають пісень. Чоловіки й жінки теж сходяться на це видовище, але в співах вони участи не беруть.
Хлопці кидають квіти на ті стежки, де ходять дівчата.
За якийсь час, коли вже дівчата «Купалом» натішаться, хлопці нападають на «Купала», обривають з нього вінки й квіти, а саму гілку кидають у воду. Розкладають вогнище, й коли во¬но розгориться, то стрибають через вогонь усі присутні: хлопці, дівчата, жінки й чоловіки.
Молодиці приносять із собою вареники, чи інший почастунок, а чоловіки й парубки — горілку; тут же, біля вогнища, частуються, а потім починають танцювати.
На Полтавщині ввечері, напередодні Івана Купала, збираються дівчата на умовлене місце з вінками на голові. Вінки плетуть із кануперу, любистку, зірок, божого дерева, сокирок, барвінку, васильку, м'яти, рути, резеди та інших пахучих трав.
Шапки й брилі хлопців теж уквітчані цими самими квітами, але квітчають не вони самі, а ті дівчата, з котрими вони любляться.
Зібравшись, дівчата беруться за руки і ходять навколо «Марени» — гілки чорноклену, або вишні, співаючи:
Ходили дівочки коло Мареночки, Зелені два дубочки — парубочки, Червона калинонька — то дівочки.
Як пішли дівчата в ліс по ягодочки, Та й прийшлося їм три річки бристи, Три річки бристи і Дунай плисти.
Усі дівки Дунай переплили, Дівка Марина в Дунаї втопилась. На дівці Маринці плахта-чорнитка.
Як дійшли слуги та до мачухи: «Не жаль мені дівки Маринки, А жаль мені плахти-чорнитки».
Як пішли дівочки в ліс по ягодочки, Та й прийшлося їм три річки бристи, Три річки бристи і Дунай плисти.
Усі дівки Дунай переплили, Дівка Маринка в Дунаї втопилась, На дівці Маринці плахта-шовківка.
Як дійшли слуги та до матіньки: «Не жаль мені плахти-шовківки, А жаль мені дівки Маринки!»
Зелені два дубочки — парубочки, Червона калинонька — то дівочки11).
Переспівавши пісню, дівчата зупиняються. Одна з них бере солом'яне опудало, одягнене в жіночу сорочку, й ставить під дерево, або по¬руч із гілкою-«Мареною»; інші дівчата вбира¬ють голову того опудала стрічками, а на шию чіпляють намисто — це «Купало». Буває й так, що ставлять опудало з дерев'яними руками, на які чіпляють плетені вінки. Такого «Купала» обкладають купою соломи з кропивою і запа¬люють. Коли вогонь розгориться, хлопці й дів¬чата беруться за руки й перестрибують через вогонь, а інші в цей час співають:
Ой, на горі, на горі, Там горіли вогні. То ж не вогні горять, То дівоньки ходять, Білу лозу ложать.
Коли б же я знала, Хто на неї ляже, Постелила б йому Шипшину під боки, Каміння в головки.
Коли б же я знала Хто на неї ляже, Постелила б йому Перину під боки, Подушку в головки.
Часом дівчата застромляють у землю зрізане молоде деревце, оздоблюють його квітами й вінками, а потім запалюють вогонь навколо того деревця так, щоб вогонь його не пошкодив.
В інших селах, там же на Полтавщині, ввече¬рі, напередодні Івана Купала, дівчата роблять опудало з соломи, й називають його «Мара». Коло тої Мари кладуть купу жалкої кропиви і перестрибують через неї босими ногами. Піз¬ніше на ту кропиву кладуть солому й запалю¬ють, а потім стрибають через вогонь і дівчата, й хлопці. Вкінці вечора, коли вже гра кінчаєть¬ся, Мару несуть до річки й топлять у воді. Коли топлять Мару, то дівчата здіймають з голови свої вінки й розвішують їх на деревах; буває й так, що ті вінки дівчата несуть додому й вішають їх у хатах, або в стайнях, як засіб охорони від нечистої сили для людей і для тварин.
Ще в інших селах, під зрубаним деревцем, «Мареною», замість солом'яного опудала садов¬лять дитя, котре вбирають квітами і вінками. Отже, тут дитя грає ролю Купала. Дівчата, взявшись за руки, ходять навколо «Марени» й «Купала», співаючи:
Ой, купалочка купалася,
Та на берегу сушилася,
Та й тому люди дивувалися.
Ой, не дивуйтеся сему, люди,
Бо я бачила дивнішеє:
Щука-риба красно ткала,
А рак на байрак цівки сучить,
А муха-горюха діжу місить,
Комар пищить, воду носить.
Наспівавшись, дівчата йдуть до річки, купаються й там топлять у воді «Марену». Далі роз¬кладають вогонь, тут же на березі, й побрав¬шись за руки, дівчата й хлопці стрибають пара¬ми через вогонь. Якщо при стрибанні пара не розійдеться, то це знак, що вона подружеться. Веселі вигуки й плескання в долоні супроводжують кожну пару, котра успішно перестрибне. Тут же біля вогню дівчата співають:
Ой, не стій, вербо, над водою, Та не пускай зілля по Дунаю.
Ой, Дунай море розливає, І день, і ніч прибуває, У вербі корінь підмиває, А зверху вершок усихає, З верби листя опадає.
Стань собі, вербо, на риночку, У крищатому барвіночку, В запашному васильочку.
За спостереженням Н. Петрова, в другій по¬ловині ХІХ-го століття на Київщині, в день свята Івана Купала, ранком, ще до сходу сонця, дівчата брали довгу тичку, насаджували на неї мітлу, вибігали на вулицю, розмахували тою мітлою й співали насмішливих пісень на адре¬су хлопців. Як ось:
Купала Івана, Сучка в борщ упала. Хлопці витягали, ■ Зуби поламали. Дівчата граблями, А хлопці зубами; Дівчата палками, А хлопці руками...
Хлопці, почувши глузливі вигуки дівчат, на¬падали на них, віднімали тичку з мітлою, все це ламали на шматки й розкидали по вулиці. Часом хлопці й самі брали тичку з мітлою і теж вигукували глузливі слова, але вже на адресу дівчат.
По обіді дівчата, бувало, рвуть квіти й плетуть із них вінки, а потім роблять із соломи опудало, насаджують на палицю і доручають чотирьом дівчатам нести його на призначене місце; ті піднімають опудало на палиці й несуть, а останні дівчата, скільки б їх не було, стрибають навколо і співають. Коли ж прийдуть на призначене місце, то вбивають палицю з опудалом у землю, але так, щоб саме опудало торкалося землі. Потім беруться за руки, хо¬дять колом і співають купальські пісні. За якийсь час з'являються хлопці, віднімають у дівчат те опудало, розривають його на шматки й розкидають навколо, а якщо це коло річки, то кидають у воду.
Роблять Марену ще так: беруть вишневу гіл¬ляку з трьома сучками, один з сучків — голо¬ва, а два інші — руки; увивають цю гілку він¬ками, квітами, намистом, стрічками, — роблять ніби опудало на людську подобу. Потім одній з дівчат кладуть на голову вінок і доручають їй нести Марену за село, на призначене місце, звичайно, десь на горбок. Дівчина несе Марену мовчки, а інші дівчата йдуть за нею й співають. Прийшовши на місце, дівчата насипають купу жовтого піску, ставлять на пісок Марену, а са¬мі, взявшись за руки, водять навколо неї хоро¬вод. За якийсь час з'являються хлопці, відніма¬ють Марену, беруть її в своє коло й собі стри¬бають навколо неї й співають жартівливих пісень. Дівчата в цей час роблять нову Марену, але й цю другу віднімають хлопці. Часом буває так, що дівчатам доводиться робити кілька Ма¬рен протягом цього дня, але вони на хлопців не сердяться, мовляв, хлопці обманулися: забрали ту Марену, яка не гарна, а ось тепер буде ліпша.
Коли вже починає вечоріти, дівчата збирають¬ся на заздалегідь умовлене місце і втикають у землю вільце, — невеличку сосну, вбрану різни¬ми польовими квітами. Потім, узявшись за руки, ходять навколо вільця, співаючи. Переспівавши кілька пісень, дівчата беруть вільце, несуть його врочисто до річки й кидають у воду.
Н. Петрів пише, що в його час (1871 рік) старі баби розповідали, що тому років 50 (отже, років понад 140 від нашого часу) опудало Купала вбирали значно ліпше й сам обряд відбувався врочистіше. В той час Купала робили так: брали велику гілку будь-якого дерева, натягали на неї всю жіночу одежу, і ставили перед нею запалену свічку, а потім, узявшись за руки, дівчата ходили навколо й співали:
Зійди, сонечко, на Івана, Стогни, земля, під Купалом! Ой, ти наше дитя, Прийми нас під своє накриття!
Далі Н. Петрів наводить ще таку купальську пісню:
Як пішла Ганна в Дунай по воду, І ступила Ганна на хитку кладку, — Ганна моя панна, ягода червона!
Кладка хитнулась, Ганна втонула, Як потопала, тричі зринала, — Ганна моя панна, ягода червона!
Ганнина мати громаду збирала, Громаду збирала — усім заказала, — Ганна моя панна, ягода червона!
Не беріть, люди, у Дунаї води, У Дунаї вода — Ганнина сльоза, — Ганна моя панна, ягода червона!Не ловіть, люди, у Дунаї щуки, У Дунаї щуки — Ганнині руки, — Ганна моя панна, ягода червона!
Не ловіть, люди, у Дунаї сомів, У Дунаї соми — Ганнині ноги, — Ганна моя панна, ягода червона!
Не ломайте, люди, по луках калини, По луках калини — Ганнина краса, — Ганна моя панна, ягода червона!
Не рвіть, люди, по луках терену, У лузі терен — Ганнині очі, — Ганна моя панна, ягода червона!
Не косіть, люди, по луках трави, По луках трава — Ганнина коса, — Ганна моя панна, ягода червона!14)
П. В. Іванова, описуючи народні звичаї Куп'янського повіту на Слобожанщині, на само¬му початку нашого століття, 1907-й рік, пише, що напередодні Різдва Івана Предтечі, вечором по заході сонця, коли вже стемніє, дівчата й хлопці збираються святкувати Івана Купала. Збираються, звичайно, десь над річкою, подалі від будівель. На степових хуторах, звичайно, збираються десь на високому місці, на горбі. Зібравшись, хлопці й дівчата розводять вогонь, здебільшого з соломи.
В самому місті Куп'янську та ще в деяких великих слободах вогню не запалювали, а клали купи жалкої кропиви, або колючих будяків,
чортополоху, і перестрибували через ті купи. Це здебільшого робили підлітки, — доросла молодь участі в цьому не брала.
В деяких слободах зберігся стародавній зви¬чай купатися в ріках перед тим, як стрибати через вогонь. Скупавшись, дівчата кладуть собі на голови вінки, сплетені з польових і городніх квітів: з сокирок, барвінку, нагідок, дзендзі-веру та дикої рожі. Хлопці рубають молоде деревце чорноклену. Дівчата надівають на чор¬ноклен свої вінки й несуть його на заздалегідь вибране місце, де втикають у землю, а вінки знову кладуть собі на голови. Це деревце називається «Купало».
Через вогонь,. який тут розкладається, перестрибують, звичайно, парами: хлопець із дівчи¬ною. Перед тим, як стрибати через вогонь, парубок здіймає з голови дівчини вінок і кладе собі на голову, а на дівчину одягає свою шапку. Отак обмінявшись, беруться за руки й стриба¬ють. Перестрибнувши, пара проходить навколо «Купала» й стає позаду інших учасників гри, розмінявшись шапкою і вінком.
У слободі Арапівка після того, як кожна пара перестрибне через вогонь три рази, хлопці вогнище гасять і всі учасники гри розходяться по домах. Якщо ж стрибають через кропиву, чи будяки, то цей бур'ян несуть до річки й кидають у воду. Прийшовши додому з іванівського вогнища, дівчата здіймають з голови свої вінки й одні кидають їх через голову на дах хати, а інші зберігають на горищі, вірячи, що зілля, з якого сплетений вінок, має цілющу силу. Існує вірування, що відходячи від «Купала», не можна оглядатися, щоб не догнала відьма, яка обов'язково є присутня на купальському грищі. «Якщо бажаєте довідатися, котра з бабів на селі відьма, то візьміть купальського попелу, зав'яжіть його у вузлик та йдіть додому не огляда¬ючись. Другого дня відьма з'явиться до вас і попросить: «віддай мені те, що в тебе є!», розу¬міючи під тим «купальський попіл», — так радять знатоки.
Ранком, у самий день Івана Купала, в цій же слободі Арапівка, дівчата, одягнувши на голови купальські вінки, йдуть у ліс, рубають гілку клену й несуть її в слободу. В слободі роблять ляльку з трави, надівають на неї дитячу сороч¬ку, намисто, й прив'язують до гілки клену. І ось ця лялька разом із гілкою називається «Маре¬на».
На чистій площі, звичайно, на вигоні застромлюють гілку з Мареною в землю, щоб стояла. Перед Мареною ставлять стіл, покривають його білою скатеркою. На стіл кладуть хліб із груд¬кою соли, потім усі беруться за руки й ходять навколо столу і Марени, співаючи:
Три місяці ясних — три молодці красних. Купало! Грало сонечко на Івана.
Три зіроньки ясних — три дівоньки красних. Купало! Грало сонечко на Івана.
Первий місяць — молодий Іванко. Купало! Грало сонечко на Івана.
Другий місяць — молодий Федірко. Купало! Грало сонечко на Івана.
Третій місяць — молодий Федотко. Купало! Грало сонечко на Івана.
Три зіроньки ясних — три дівоньки красних. Купало! Грало сонечко на Івана.
Перша зіронька —- молода Катричка. Купало! Грало сонечко на Івана.
Друга зірочка — молода Маричка. Купало! Грало сонечко на Івана.
Третя зірочка .— молода Галинка. Купало! Грало сонечко на Івана.
А Іванко каже: Я Катрусю люблю,
я Катрусю люблю — черевички куплю!
Купало!
Грало сонечко на Івана.
А Федірко каже: Я Марічку люблю,
я Марічку люблю — золотий перстень куплю!
Купало!
Грало сонечко на Івана.

А Федотко каже: Я Галину люблю, я Галинку люблю і за себе возьму. Купало! Грало сонечко на Івана.
Далі співають ще таку пісню:
Ой, славний город Куп'янка, А ще славніша Арапівка, На чотири вулиці стояла:
Перва вулиця кропова, Друга вулиця роменова, Третя вулиця дубова, А четверта вулиця калинова.
Що зелений кріп — мужички; Біленький ромен — жіночки, Зелені дубочки — парубочки, Червоная калинонька — то дівочки!
Переспіваній ці пісні, дівчата беруть Марену й несуть її вулицями через усе село до річки, співаючи тих самих пісень. Прийшовши до річ¬ки, стають гуртом на березі, роздягають Маре¬ну й кидають її у воду разом із гілкою, співа¬ючи:
Потонула, Мареночка, потонула, Наверх кісочки зринула...
В цей момент з'являються хлопці з горілкою і всі сідають тут же на березі біля річки й по¬чинають пити горілку, закушуючи тим хлібом, що лежав на столі перед Мареною.
Повернувшись додому, дівчата здіймають свої вінки й ховають їх до наступного року, але якщо зайде потреба протягом року, то вжива¬ють ці вінки як ліки.
На хуторі Єгорівці20) солом'яну Марену са¬дять на гілку чорноклену, а часом і на патик будь-якого іншого дерева; носять навколо кри¬ниці, навколо ставка, співаючи купальських пі¬сень, а потім несуть до річки і там топлять у воді. Іноді роблять опудало з шматка грубого дерева, обмотавши його соломою. В цьому ви¬падку до опудала прив'язують камінь, бож як кинуть у воду, то Марена повинна втопитися, а не пливати зверху. Часом ліплять опудало-ляльку з жовтої глини, обличчя намащують червоним, а брови —: сажою. Глиняну Марену теж кидають у воду.
В слободі Преображенській ляльку Марену виносять на вулицю й ставлять на стілець, до цього ж стільця прив'язують невеличке вишне¬ве деревце. Поставивши Марену, дівчата спі¬вають:
А в бірку, в бірку, Строїв Хведір комірку, А до нього Маруся приходила, . Йому хорошенько говорила:
— Роби, роби, Хведірко, комірку Та проруби віконечко в причілку, Щоб до мене соловейко прилітав, Щоб він мені хорошенько заспівав Та раненько розбуджав.
— Нащо ж тобі, Марусенько, соловейко? £сть у тебе, Марусенько, свекорейко, Він же тебе ранесенько розбуде, Вийде за воротеньки та й осуде!
Після цього починають носити Марену по се¬лі, з вулиці в вулицю і при цьому співають:
А в мого батька двір невеличкий, Двір невеличкий — зілля велике, А в тім зіллі вовки завили, Вовки завили — нелюба з'їли.
А я за нелюбом три дні тужила, Три дні тужила — піч хліба з'їла.
А я одна в батька була,
Я молода, як ягода!
А в мого батька двір невеличкий, Двір невеличкий — зілля велике, А в тім зіллі вовки завили, Вовки завили- — милого з'їли.
А я за милим тиждень тужила, Тиждень тужила — пів хліба з'їла.
А я одна в батька була,
Я молода, як ягода!
В містечку Куп'янське дівчата кидають у річ¬ку не одну Марену, а разом із нею й Купала. Кинувши ці обидва опудала в воду, дівчата й самі починають купатися і співати:
Утонула Мареночка, утонула, Тільки її кісочка зринула.
Пішла Маренка топитися,
А за нею дружки подивитися.
Не топися, Мареночко, не топися, Оглянися та на своє дитятко подивися!
Але старші жінки кажуть, що купатися з Ма¬реною не слід, бо як тільки Марена пірне у воду, то налітає сильний вихор: це нечиста сила з'являється за Мареною, бож Марена — це старша русалка. Очевидно й Ганна, про яку піс¬ня каже, що вона, втопившись, обернулася в різні риби і різні рослини, — теж є русалка, імовірно Ганна і є Марена.
Як розійдуться з вулиці всі дівчата й хлопці, то вже геть уночі, на тому місці, де стояла Ма¬рена, відьми збирають листя, що обсипалося з тої гілки, на якій була Марена; те листя «згід¬ливе» від всякої хвороби.
В селі Дуфинівці під Одесою купальський обряд починається так: дівчата беруть гілку якого-будь дерева, вносять до хати, де збира¬ється багато дівчат. Хлопців до хати не пуска¬ють. Гілку ставлять посеред хати й квітчають її квітами й паперовими різнобарвними стрічка¬ми — це купальське гільце.
Під час квітчання гільця дівчата співають ку¬пальських пісень. Хлопці в цей час намагають¬ся ввійти до хати, але двері замкнуті й дівчата їх не пускають.
Коли вже гільце готове, то дівчата з піснями йдуть до моря. По дорозі хлопці обливають дів¬чат водою, щоб вони покинули гільце. Гільце, звичайно, несе одна з наймщніших дівчат, яка при потребі може відбитися від хлопців. Буває так, що коли хлопці нападають, то одна з дівчат випустить гільце, а друга підхопить. Баби, котрі зустрічаються по дорозі, свяряться на хлопців, щоб вони не обливали дівчат водою. Коли вже прийдуть до моря, то хлопці переста¬ють нападати на дівчат і всі разом, хлопці й дів¬чата, сідають на один великий човен і пливуть у море, весело співаючи, а часом і граючи на гармонь, чи якийсь інший інструмент. Відплив¬ши від берега, дівчата кидають гільце в море. Потім усі разом повертаються до берега й на цьому обряд кінчається.
Через вогонь у Дуфинівці не стрибають і, як переказують старі люди, не стрибали ніколи.
Купальські пісні тут співають такі:
Ой, купавсь Іван та в воду впав, Було ж тобі, Іваночку, не купатися, Зі старими бабами розпращатися, З молодими дівками цілуватися.

Ой, зо мною, Тетяна, зо мною, Будеш мені молодою жоною, Будеш моїй старій неньці слугою. — Буду, буду, Іванку, жоною, А не буду старій неньці слугою.
Ой, летять гуси чубатії, Дуфнівські хлопці шмаркатії. Ой, летять гуси сизокрилі, Вапнярські хлопці чорнобриві.
Ой, на горі лопух, лопух, А у Секлети живіт напух. Ой, на городі катран, катран, Там сидить Іван як пан, як пан.
А в городі петрушечка, Сидить Маруся як душечка. Катран петрушку покриває, Іван Марусю обіймає. Катран з петрушкою катруються, Іван з Марусею цілуються.
Описуючи побут селянської дитини в селі Старосілля на Чернігівщині, Ніна Заглада пи¬ше, що ввечері проти Івана Купала, а так само і на другий день, діти бавляться в «Купайла». Нагрібають вони купу піску і в той пісок устромлюють жмут кропиви; хлопці стають по¬руч проти кропиви, а один із них стає ближче до кропиви (він називається «сторож» і всі разом починають співати:
На Івана хліб сажала, А на Петра вибирала. Треба по телята йти, Дай, Боже, Василя знайти.
Коли закінчать співати, то хлопець, що стоїть перший в ряді, біжить і перестрибує через «Купайла», — через кропиву; він пильнує, щоб не зачепити ногами кропиву, бо як зачепить, то сторож «жарне» його кропивою по ногах. Бав¬ляться так діти і в селі, і в бору, а коли вже набавляться, то беруть кропиву й несуть до озеpa, кидають у воду й кажуть: «Іван купався та й у воду впав!»
Роблять ще так: проти Івана Купала, крім кропиви, беруть ще м'яту, любисток, рожу й різні лугові квіти. Рвуть жмут високої трави, міцно її зв'язують, потім набирають різних кві¬тів, обвивають пучок трави тими квітами, а зверху застромлюють кропиву, колючки, бу¬дяк, — це і є «Купайло». Діти нагрібають нав¬коло цього купу землі, так, щоб він стояв, а по¬тім перестрибують через цього «Купайла». Хто побоїться перестрибнути, того «вартовий» жа¬лить кропивою по ногах.
Ось так виглядає в селі Старосілля дитячий «Купайло».

Дівчата ворожать
Коли вже потоплять Купала й Марену, то дівчата тікають від хлопців, щоб ворожити. Звичайно, це вже буває пізньої ночі. Дівчата дістають з-за пазухи заздалегідь приготовлені свічі, запалюють їх, і кожна ліпить до свого вінка, а потім ті вінки пускають на воду. І ось у темну купальську ніч на спокійній поверхні води пливуть десятки вінків із золотистими вогниками, віщуючи дівочу долю. А дівчата в цей час ідуть понад річкою й співають:
В гаю зелененькім соловейко щебече,
Соловейко щебече; Там дівчина мила віночок пустила
З барвіночку, з барвіночку. Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку,
За миленьким, за миленьким...
«Як були ми ще дівчатами, то пускали на во¬ду вінки. Це робилося вночі на Купала. Запа¬люємо свічки й пускаємо, щоб вінки пливли за водою. То є така ворожба: якщо вінок пливе добре і свічка горить, то дівка заміж піде, а як¬що вінок крутиться на місці — ще дівуватиме. Якщо відпливе вінок далеко й пристане до яко¬гось берега, то в нас казали, що туди й дівка заміж піде».
Звичайно, хлопці слідкують за. тим, як дівчата пускають на воду вінки; вони збираються на протилежному березі річки, щоб дівчатам не заважати.
НаПолтавщині пущений на воду вінок переймає «переємець» — наречений дівчини, що має женитися з нею.
«Коли вже парубок гуляє з дівкою, то старається зловити її вінок. Часом хлопці й на човни сідають та пливуть ловити вінки. Парубок знає, котрий вінок пустила його дівка: вона йо¬му про це каже. Кожна дівка плете вінок, щоб можна було його пізнати: вплітає велику квітку — червону, чи білу, а то часом стрічкою перевиває свій вінок, чи якесь листя вплітає, щоб можна було пізнати. На другий день хлопці хваляться перед дівчатами тими вінками».
Пускаючи на воду вінки, дівчата на Полтавщині співають:
По садочку ходжу, виноград саджу,
Посадивши та й поливаю,
Ой поливши та й нащипаю,
Нащипавши, віночок зів'ю,
Віночок зів'ю, на воду пущу:
Хто вінок пійме, той мене візьме.
День Івана Купала святкуеться і тепер в Україні. З репортажу Г. Максименка довідуємо¬ся, що в 1963-му році, в селі Вишняки на Полтавщині, відбулися купальські забави. Репортер пише: «З уквітчаної квітами вантажної автома¬шини легко вистрибують дівчата у вінках, в барвистому українському одязі... Навколо сміх, жарти, музика... Непомітно спадають сутінки ... На високому стовпі, обвитому квітами й різнокольоровими стрічками, спалахує смолос¬кип Купала. В ту ж мить у темряву неба зліта¬ють червоні ракети, розсипаючись на гірлянди вогнів. Молодь навколо смолоскипа співає ста¬ровинну пісню:
Ой, летіло помело Через наше село — Стовпом дим...
На святі є господарі — Іван і Оксана. Запа¬ливши смолоскип Купала, Іван передає вогонь Оксані, а та запалює три великі вогнища. Між ними хоровод дівчат у вінках співає «Марену»...
Серед ріки спалахує ще одне вогнище (на плоту). Воно яскраво освітлює «Русалку», що випливає на човні.

— Русалка, русалка пливе!
— Хто ж вона? Чи не хорольська дівчина яка?
— Та дивіться, то ж наша, вишняківська...
«Русалка» сходить на берег. Хоровод зустрі¬чає її піснею:
Ой, у полі, де пшениченька, Походжала там русалонька, Русалонька, як та квіточка, У віночку та й голівонька ...
Випровадивши «Русалку», хоровод співає:
Ой, на Івана, ой, на Купала Красна дівчина зілля копала, Квіти збирала, віночки плела, Далі водою їх пускала. — Плинь, віночку, по синій хвилі, Поплинь, віночку, де живе милий!..
Не довелося віночкам далеко пливти. їх вило¬вили юнаки й кинулися розшукувати по них дівчат, бо за умовами свята, той, хто розшукає дівчину, має поцілувати її. Та вже й не знаю, чи якомусь молодцю вдалося розшукати вибрану, бо тих дівчат стільки, та все одна в одну, гарні, попробуй, розберись при світлі вогнища, де яка! А люду того, люду — не перерахувати! Де вже там кого знайти...
Як закінчилась метушня з розшуками дівчат, почали хлопці через вогонь стрибати...
... Догорають вогнища, літні потрошку роз¬ходяться, роз'їжджаються. Вже пізно. На якусь
мить притихла молодь, зачарована красою ночі. Раптом баяніст заграв веселої вишняківської, і зірвалась до зірок запальна пісня:
Ой, заграйте нам, музики, Щоб гриміли черевики; Гей, дівчаточка — зірки, Йдіть в таночок «вишняки»!
... А над луками все гриміла пісня — молодь не угавалася.

Зілля
Існує вірування, що вніч напередодні Івана Купала дерева переходять із місця на місце й шумом гілля розмовляють між собою. Хто має цвіт папороті, той може бачити, як розходяться дуби й чути, як ведуть вони свою тиху розмову; може зрозуміти мову всякого створіння; може бачити, де заховані в землі скарби і здобувати їх.
Наші стародавні предки про спорові рослини, мабуть, нічого не знали, а тому й вірили, що кожна рослина повинна мати квітку, а що в папороті квітки ніхто ніколи не бачив, то й виникло багато леґенд про таємничу квітку папороті.
В Літинському повіті на Поділлі існує віру¬вання, що чоловік, здобувши цвіт папороті, стає всезнаючим і всебачучим. Папороть цвіте дуже
короткий час, тільки одну мить уніч під Іва¬на Купала, а тому й здобути цю квітку дуже тяжко; тим більше, що той цвіт бережеться від людей самою нечистою силою. Отже, хто хоче здобути цвіт папороті, той мусить перемогти самого чорта.
Помітивши заздалегідь кущ папороті, зви¬чайно, десь у лісі, відважний чоловік, як розпо¬відає переказ, ввечері напередодні дня Івана Купала повинен піти до того куща, розістлати скатерку, на якій святили паски на Великдень, свяченим ножем накреслити коло, окропити кущ свяченою водою і починати молитву. Як уже стемніє, то чорт пробує різні засоби, щоб налякати чоловіка: стріляє, кидає каміння, шпурляє паліччям... Радять не боятися чорта, бож він має силу тільки до кола, що окреслене свяченим ножем, а в колі — ні, і чоловік там може сидіти безпечно. О 12-тій годині вночі па¬пороть ніби розцвітає і блискуча квітка, як жарина, зразу ж падає на розстелену скатерку, яку треба швиденько звинути і заховати за пазуху.
В Грубешівському повіті вірять, що чорт завжди перешкоджає людям здобути цвіт па¬пороті, і при цьому розповідають таку казку. Один чоловік загубив свої воли і коли він шу¬кав їх, ходячи по лісі, йому в личак упав цвіт папороті; чоловік зразу ж побачив, де його во¬ли пасуться, ба більше, він зразу ж побачив, де в лісі заховані скарби. В той час, як чоловік ходив по лісі та плянував, як він здобуде ті скарби й розбагатіє, підійшов до нього якийсь пан, добре одягнутий, і запропонував свої блискучі чоботи на личаки міняти. Чоловік зразу ж погодився, він сів на пеньок, скинув свої вже старі личаки, взув чоботи й пішов. Як тільки чоловік скинув личаки, то про все забувся: забув, де його воли пасуться, забув і про скарби. А пан той зник, бо то був не пан, а нечиста сила.
Микола Гоголь використав народні перекази про цвіт папороті в своєму оповіданні «Вечір напередодні Івана Купала». На підставі народ-ніх вірувань письменник описує, як мав би виг¬лядати той цвіт папороті, він пише: «Дивиться — червоніє маленька брунька квітки і, як ніби жива, рухається. І справді дивно! Рухається і стає все більша, більша і червоніє, як жеврі¬юча вуглина. Спалахнула зірочка, щось тихо затріщало, і квітка розгорнулася перед його очима, ніби полум'я, освітивши й інших біля себе».
Крім квітки папороті, існує ще багато леґенд і про інші рослини. За народнім віруванням, лі¬карські трави тільки тоді й виявляють справж¬ню поміч, коли будуть зібрані вніч під Івана Купала, або рано вранці з «іванівською» росою. Зібране зілля в цей час називається «Святоянськи зіллям», колись наші селяни таке зілля
святили в церкві й зберігали його на покутті, під образами, а на випадок недуги людей, чи худоби, вживали те зілля як ліки.
За народніми казками та оповіданням, цілю¬щі трави сіють русалки, мавки та інші «лісові планети», вони ж і доглядають за тими трава¬ми і знають, як і коли їх треба вживати. Одне з таких оповідань було записане на Гуцульщині, а саме про те, що поміж горами Туркала і Чорногорою є таке озеро, що «коли б кинув до води камінь, то за дві-три години знявся б вихор, буря, ви не втекли б. Там є шпиця, туди канатом спускаються, а як там сі добрати, то є грядочки, там на свято Івана, до схід сонця двох-трьох чесних богомільних людей може взяти всяких трав на лікування. Ви якби поба¬чили, то подумали б, що там добрий городник, — то все ті лісні обробляють. Як прийдете, по¬дивитесь з гори в долину: красний город!.. а вас страх забере і ви не доступите до нього, якщо ви лихий чоловік. Лісні — це лісові пла¬нети. Якщо ви зайшли в ліс і заблудили, то ви ходите — і ходите... Нараз чуєте голос... Не озивайтеся, а тихо сідайте на землю й пересидіть ту хвилину. Якщо озветеся, то вона підій¬де до вас — геть як жінка, тільки гола; без одежі. Ви будете ходити два тижні, а подумаєте, що дві-три години. Тоді пропадете !.. Може бу¬ти і чоловік, — чугайстер».
На Полтавщині існує повір'я, що хто зірве «переліт-траву», той буде у всьому щасливий. Переліт-трава, за народнім віруванням, має си¬лу переноситися з місця на місце, а цвіт у неї такий барвистий, як веселка. Вніч під Івана Ку¬пала цвіт переліт-трави світиться зіркою.
Під назвою «переліт-трава» й справді існує кілька рослин в Україні, але не одна з них, розуміється, такого цвіту не має.

Купало в інших народів
Подібні звичаї існували, або існують ще й тепер, і в багатьох інших індоєвропейських народів. Так, чехи роблять з соломи опудало на людську подобу, піднімають його на палиці, виносять за село, там топлять у воді, або роз¬ривають на шматки і розкидають навколо.
Німецькі парубки в Баварії роблять «Pfingstl» — це теж солом'яне опудало на людську подобу, яке топиться в криниці.
В Тюрінгії хлопчаки обходять селянські двори, збирають солому, роблять з неї опудало, прив'язують його до колеса, запалюють і пускають з гори.
Роблять солом'яне опудало і в Австрії та в багатьох інших європейських народів.
Оповідання записала моя дружина, Валентина Во-ропай, у той час, як гуцул, пан Гець, розповідав, звертаючись до мене.
Щодо купальських вогнів, то в свій час горіли вони по всій Европі. У великих європей¬ських містах та в столицях вогнища розкладалися перед ратушами, а честь запалювати їх належала самому мерові (посадникові міста). Та найміцніше і найдовше зберігався цей звичай у слов'янських народів. Так, білоруси вніч на Івана Купала вбивають у землю великий кіл, обкладають його соломою та кострицею і запа¬люють. Коли вогонь розгориться, господині ки¬дають на вогнище березові гілки й примовля¬ють: «Кабьі мой ленгь бьіль также велюсь, какь ета березка!»
В Сербії напередодні Іванового дня пастухи запалюють смолоскипи і обходять з ними овечі загороди та коров'ячі стайні, а потім складають ті смолоскипи десь на найближчому горбі й за¬лишають їх догоряти в одній спільній купі.
Чехи запалюють змочені в дьогті мітли й бігають з ними по полях, розмахуючи ними в повітрі, вніч напередодні Івана Купала.
В словах пісні: «Купало! Грало сонечко на Івана» висловлюється стародавнє вірування на¬шого народу в те, що в день Івана Купала сонце «грає».
Болгарська легенда розповідає про те, як у день Івана Купала сонце танцює, крутиться і розмахує шаблями.
Польські дівчата (в Селезії) на цей день печуть печиво, що зветься «slonezeta», виходять на ранішній зорі в поле, розкладають те печиво на білому обрусі й примовляють: «Graj, donee, graj, tutaj sa, twoi slonczeta».
Серби і словенці кажуть, що Іванів день таке велике свято, що «на ньего сунце на небу трипут од страха стане».
У нас, як ми казали вище, дівчата свої купальські вінки зберігають на горищі, вірячи в те, що зілля, з якого сплетені вінки, має цілющу силу.
Болгари кладуть купальські вінки в кадиль¬ницю і окурюють ними хворих.
Серби вішають купальські вінки під дахами хат і в хлівах, як захист від злих духів.'
Щодо нашого купальського гільця (або вільця), то ми знаходимо щось подібне аж в Індії, де хлопці й дівчата несуть у село молоде деревце «корма», ставлять його на площі посеред села й оздоблюють шматками барвистої матерії, або папером, а потім танцюють і бавляться навколо нього.
Тут в Англії ввечері на святого Івана (St. John's Eve) люди йшли колись у ліс, ламали зе¬лене гілля з дерев, несли додому і квітчали тим клеченням двері своїх будинків. Це робилося з великими веселощами й радістю. Папороть і тут грала визначну ролю в святоіванівських ві¬руваннях. Англійці тільки шукали не квіток, як у нас, а насінину цієї рослини, вірячи, що знайдене насіння папороті може зробити людину невидимою.

Copyright Uaselo Ltd. © 2009-2011 All Rights Reserved E_mail: uaselo@i.ua , 095 388 86 06